Норд

By Aya Neia

Я з родиною живу в Борре. Це невелике селище коло стародавнього лісу. Тут зими тривають довгі місяці, а літо швидко минає. Щороку на свято Йоль ми вшановуємо богів та духів. Вітаємо пришестя доброго Пана — Короля Сонце, що дарує нам врожай, оберігає отару від морозів, захищає мисливців від вовків.
Найдовша ніч минала, а за зимою завжди приходило літо. Та хтось з віщунів помітив, що літо стає дедалі холоднішим, а ночі — довшими. В лісах тепер небезпечно полювати, бо там з'явилися чудовиська. Кажуть, це тому, що баланс між силами добра та зла, між темрявою та світлом було порушено. На Півночі, де захована магія світу, де росте Велике дерево — з'явився новий король: жорстокий та лихий. Він вбив Короля Сонце й заволодів його чарами, тому наш світ приречений...

• Language: Українська мова
• Publisher: Aya Neia
• Release date: May 1, 2021
• ISBN: 9780463353387

Aya Neia

Ласкаво прошу до химерного світу, де можливо все! Дива, чудеса, кохання, таємниці, гностицизм: все тут.Хто я?Айя Нея — моє альтер его. Я авторка інді-новел, колекціонер, що колекціонує дивини та казки, містичні історії. Відверто про сакральне для вас без мішури й прикрас.Пишу про дива, вірю в чудеса, обожнюю таємне!Перші книги побачила світ у 2011 році: "Казки Химерного Міста", "Діти Безодні". Маю публікації у літературних та наукових журналах, українських та закордонних.Мене приваблює містичний реалізм та химерна проза, а ще давні заборонені таємниці, що досі мерехтять в нетрях свідомості. У своїх творах я поєдную фантастику та містику, альтернативну історію та фентезі, кохання та пригоди. Обожнюю гностичний містицизм, філософію, таємні символи (себто код істинного світу) та міфи давніх часів.Я — творець, я так творю.Зараз працюю над серіями "Нетжеру" та "Норд". Єгипетська та Скандинавська міфології.Розповідь "Подвійник" можна знайти на сторінках Альманаху "Скіфія 2019". "Звиродніння", опубліковано у "Антології сучасної новелістики та лірики України-2019".У 2020 році казка "Плюшеве серце" опубліковано у збірці "Різдвяний шепіт."Де ще мене знайти?Мій юридичний блог з авторського права - на сторінці Фейсбук.В Інстаграмі шукайте @aya.neiaПодобається, що я роблю, підтримайте мене на PATREON.До зустрічі!

Book preview

НОРД: Велика Зима

©Айя Нея, 2020

Я з родиною живу в Борре. Це невелике селище коло стародавнього лісу. Тут зими тривають довгі місяці, а літо швидко минає. Щороку, на свято Йоль, ми вшановуємо богів та духів. Вітаємо пришестя доброго Пана — Короля Сонце, що дарує нам врожай, оберігає отару від морозів, захищає мисливців від вовків.

Найдовша ніч минала, а за зимою завжди чекало літо. Та хтось з мудрих помітив, що літо стає дедалі холоднішим, а ночі — довшими. В лісах тепер небезпечно полювати, бо там з’явилися чудовиська. Кажуть, це тому, що баланс між силами добра та зла, між темрявою та світлом було порушено. На Півночі, де захована магія світу, де росте Велике дерево — з’явився новий король: жорстокий та лихий. Він вбив Короля Сонце й заволодів його чарами, тому наш світ приречений...

ISBN 9780463353387

Smashwords Edition, License Notes

This ebook is licensed for your personal enjoyment only. This ebook may not be re-sold or given away to other people. If you would like to share this book with another person, please purchase an additional copy for each recipient. If you’re reading this book and did not purchase it, or it was not purchased for your use only, then please return to your favorite ebook retailer and purchase your own copy. Thank you for respecting the hard work of this author.

НОРД

Велика зима

Дитя, народжене на 12-ту ніч, врятує Мідґард, чи знищить наш світ.

Розділ 1. Найдовша Ніч

Сіф поклала шишку смереки на жертовник. Обережно, точно між трьома помальованими камінчиками. Всміхнулася. Зробила крок назад, щоб краще бачити, що станеться. Решта дівчат стали колом, бо: «Так треба» — сказала Кайя. 

Подружки перешіптувалися, хихотіли, кепкували, ледь не стрибали від нетерплячки. Нове ворожіння припало всім до душі. Швидке, веселе й доволі точне (якщо вірити словам Кайї). Дні напередодні Йоль⁠1 — найвдаліші, щоби ворожити.

— Що далі? — Сіф непомітно стисла руки в кулаки. — Мені просто стояти?

Трохи моторошно. Чекати на відповіді від духів та богів доволі незвично. Мати ніколи не робила їй передбачення, скільки Сіф не просила.

«Не звикай до віщування, Сіф. Вчись слухати себе та довіряти власним інстинктам».

Серце калатало в грудях. Дихання перехопило від хвилювання. Раптом тіло охопив жар, ніби вона знову грала з подругами в сніжки.

— Треба чекати, — пошепки підказала Мія.

— Ну що там, що? Я нічого не бачу! — Кала стала навшпиньки, ледь не розімкнула коло рук, що тримали дівчата.

— Та почекай, кажуть тобі!

Подружки знову захихотіли, повернулися на місця. Усі чекали, не зводячи очей із жертовника. Сіф була останньою, кому Кайя згодилася поворожити. Вона вже навіщувала старшим дівчатам. Сказала, що Ілів нарешті покличуть заміж, а Мії пообіцяла могутнього нареченого, на Калу нібито чекала несподівана подорож, а Халей у новому році знайде скарб.

Старші дівчата знудилися спостерігати за ворожінням і стали перемовлятися в пів голосу.

— Чи чула ти, що в Тун приходив сам… Кнехт! Уявляєш? — дівчина ледь прошепотіла це ім’я, голос її тремтів. — Начебто він з’явився біля лісу та забрав двійку дівчат. Гарних, уже заручених.

— Хіба це не казочки, щоб дітей лякати? — відповіла подружка, проте голос її так само тремтів від хвилювання.

— А Інга казала, що вночі чула, як грає сопілка в нашому лісі. Уявляєш?

— Та Інга й не таке вигадає! — подружка пхикнула й захихотіла в долоньку. — Дух Зими грав їй на сопілці, аякже! Наче вона найкрасивіша в Борре.

Дівчата й далі собі перешіптувалися, проте Сіф не слухала. Вона майже не дихала й чекала.

Шишка лежала собі між камінцями й нічого не відбувалося. Вогонь легенько шипів, ліниво облизував чергове підношення. Може, шишка надто вогка? Вона ж кілька разів падала в сніг під час гри.

— Схоже на тебе чекає спокійний, мирний рік, — прокоментувала Кайя.

Вона стояла трохи осторонь від дівочого кола та читала лише їй зрозумілі знаки, коли ті з’являлися.

Сіф зітхнула. Черговий нудний рік — от як треба казати. Решта дівчат раділи своїм передбаченням, а Сіф відчула розчарування. Іншим Кайя так багато наобіцяла — подорожі, скарби, пригоди…

Невже лише для неї в духів не знайшлося нічого особливого? Але як же тоді той сон? Невже він нічого не означає? Той дивний чорний звір із лісу і страшна завірюха, що впала на їхнє поселення, а ті зелені очі, що сяяли, як смарагди з казки?

«То лише сон, — відмахнулася від неї Ілів. — Ти поводишся, як дитя, Сіф. Немає в тебе дару предків».

Серце боляче стислося в грудях. Пригадалася ранкова суперечка зі старшою сестрою. Лихі, байдужі слова Іліви не йшли з голови.

«Те, що ти руденька вродилася, не робить із тебе ані віщунки-вельви⁠2, ані гальди⁠3. Коли ти нарешті подорослішаєш, Сіф?»

Може, сестра мала рацію? На серці стало зовсім тяжко. Морозне повітря опікало горло. В очах трохи защипало.

Раптом жертовник затріщав. Вогонь розгорівся, ковтнув шишку, наче червона паща. Полум’я скочило вгору, стало майже в ріст батька. Під ноги сипнули крихітні зірочки. Дівчата налякано відскочили назад, ледь не розімкнули коло вдруге.

Вогонь усе не стихав, здавалося, що Сіф кинула на жертовник ціле святкове опудало, а не звичайну шишку з лісу. Червоні руни на камінцях спалахнули й засяяли.

— Що відбувається? Що це означає?

Кайя вийшла вперед, стала перед жертовником, блакитні очі пильно вдивлялися у вогонь. Бліде обличчя дівчини застигло від напруги. Уся її постать витяглась, завмерла нерухомо, мовби перетворилася на камінь.

Вогонь встав вдруге й тут уже дівчата не витримали. З криками відсахнулися від жертовника. На Калу потрапило кілька іскор, її хутряна жилетка аж задимілася. Мія заходилася збивати вогники з подруги.

Коли полум’я нарешті стихло і вогнь згас, над жертовником запала гнітюча тиша. Було чути, як північний вітер свистить між верхівок чорних сосен, а ще далекі голоси дорослих, примарний дитячий сміх, жарти, скрип снігу. Поселяни готувалися до свята.

Сіф стояла нерухома, як і Кайя. Вона ледь вдихала солодке, морозне повітря й не наважувалася відвести погляд від жертовника.

— Що це означає? —  прошепотіла Сіф, ледь чутно.

Підняла очі на Кайю. Дівчина поглядала на неї уважно та зосереджено, у холодних, ніби давній лід, блакитних очах зачаїлася таємниця. Здавалося, що крізь ці очі на Сіф дивиться сама Вала — провидиця!

— Кайю? — Сіф підвищила голос. — Що на мене чекає?

Міа наблизилася, стала поруч із подругою.

— А й справді, Кайю. Що то означає? У нас такого не було. Навіть в Іліви. Вогонь наче ожив та здичавів!

— Ще і як здичавів! — гукнула Кала, тримаючись якомога далі.

Кайя зітхнула, відвела блакитні очі. Вона присіла біля жертовника, палицею поправила камінці, що сама розмалювала.

— У кожного свій шлях, тому гадання завжди різне.

Вона піднялась, струсила руки від снігу. Решта дівчат стурбовано перешіптувалися позаду.

— То що за шлях чекає на Сіф?

— Кайю, поясни, прошу.

Дівчина стисла губи в лінію. Видно, що вона не хоче робити тлумачення.

— Вибач, Сіф, я не можу втішити тебе. Схоже, що духи готують тобі якесь випробування. Матимеш зробити вибір, від якого залежатимуть долі багатьох, — вона хитнула головою, стенула плечима, помовчала хвильку. — Можливо, моє ворожіння хибне. Я зможу зрозуміти, коли зроблю  повторне.

— Ще одне віщування? — Сіф відчула, як земля, окута снігом, важко відкотилася під ногами, ніби морська хвиля.

— Так, — Кайя хитнула головою. — Нове віщування може все пояснити. Але потрібна нова жертва.

— Ще одна шишка?

— Можна й шишку.

Кайя відвернулася, швидко пішла до решти дівчат.

Сіф глянула на вівтар. Від смерекової шишки лишився сам попіл. Навіть диму вже не було, усе здув північний вітер.

— Не засмучуйся, Сіф. Це ж просто гра, — втішала Міа.

— Звісно, що гра!

Сіф повернулася спиною до жертовника та закрокувала до лісу, швидко-швидко, а тоді побігла, лишаючи м’які сліди на снігу.

Вона стрімко минула дівчат, що кепкували з власних пророцтв.

— Гей, куди це ти тікаєш? — гукнула Ілів, коли сестра пролетіла їхнє коло. — Сіф, ану повернись негайно! Мала халепо!

Ілів ще щось кричала, та Сіф не слухала. Серце цокотіло в грудях так сильно, що вона і власних думок не чула. Вона влетіла повз високі сосни до темного лісу. Втерла рукавом сльози.

Що за дурість, це ж лише дитяче ворожіння. Просто дурнувата дитяча гра! Чому вона засмутилася? Що та Кайя взагалі може знати? Дівчина не набагато старша за неї. Чому всі раптом почали її слухати? Чи тому, що в Кайї виявився талант до віщування? Чи тому, що в неї з’явився заможний наречений?

Блукаючи думками, Сіф не помічала, що відходить усе далі й далі від натоптаної стежини. Давні сосни стають усе вищими й чорнішими, а крони ясенів, дубів та решти дерев міцно сплелися над головою, крадучи надвечірнє сонце.

___________________

Йоль — свято найдовшої ночі.

Вельва, вьольва — віщунка, провидиця.

Гальда — провидиця, віщунка, чарівниця. Гальдра, гальдрувати — чари, чарувати.

Ніфльгейм, Ніфельгейм — один з дев’яти світів, тут знаходиться й Гельгейм, нижче лише вічна пустота.

Сіф усе йшла, оглядаючи сніг, білий, як молоко. Він трохи миготів, наче вкритий пилом від самоцвітів. 

Цікаво, чому ніде не видно слідів? Ані слідів тварин, ані птахів, ані людей. Жодних. Суцільна незаймана білість. Невже вона так далеко відійшла від поселення?

Довкола темнішало. День надто швидко згасав. Швидше, ніж зазвичай. Наче той лихий вовк із легенди, потроху відкушував від сонця. Не лише вона це помітила. Сіф чула, як шепочуться дорослі. Переповідають один одному химерні та страшні чутки. Начебто зима стає довшою, а літо —  з кожним роком усе коротшає. Начебто ніч прибуває, а сонячне світло вже не прогріває землю, як раніше. Тому на півночі зерно не сходить, люди вимушені покинути домівки та шукати прихисток, де тепліше…

Нещодавно Сіф з братом підслухала розмову матінки з вельвою із Тун. То була дуже стара жінка. Давня, як дев’ять світів. Бліда, худа, мовби вся висохла від прожитих років. Її шкіра витончилася і стала майже прозорою. Обличчя та руки вкривали густі, хвилясті зморшки. Довге волосся посивіло та було, що цей сніг.

Вельва сиділа в кріслі, склавши руки на колінах, поділ довгого темного вбрання хвилями зібрався біля її ніг, ніби чорний туман.

«Неспокійно в Ніфельгейм⁠4і… — зашепотіла вона. — Щось точить коріння світу. П’є силу Великого древа. Забирає життя з повітря, із землі й води, із нас. Щось руйнує цей всесвіт.»

Голос її тихий, лунав гучніше за спів. Він, наче йшов із самих стін, шепотів у голові Сіф. Навіть якби Сіф захотіла, вона не змогла б не чути слів провидиці.

«Донька Іліврука має знати, що відбувається з її народом» — срібні, майже прозорі очі вельви раптом засяяли.

Ніколи раніше Сіф не бачила, щоб у людини так сяяли очі. Та чи людина це взагалі? Можливо, до них у гості завітала сама Вала провидиця з казок?

«Я відреклася від свого народу, — мати скочила на ноги, підійшла до вікна. — Ти єдина знаєш правду…»

«Так… так. Я пам’ятаю. Я добре пам’ятаю те юне дівча з волоссям шовковим і золотим, наче літне сонце, що вночі прийшла до моєї хижки. Голодна, холодна, майже вбита, — кутики тонких вуст вельви поповзли вгору, а в очах засяяли лукаві вогники. — Пам’ятаю, авжеж. Те перелякане дівча. Я все гадала, що сталося з нею, чого вона так здригається у сні, чому плаче, що налякало її, хто її переслідує?»

Мати шумно вдихнула й усім тілом здригнулася, ніби хто її вдарив.

«Прошу, не згадуй ті часи! Усе минуло. А в домі діти. Ще почують тебе, стануть розпитувати. Не треба їм це знати».

«Як скажеш, любо доню».

Бо схопив Сіф за рукав та потяг до себе, прошепотів на вухо.

«Вона сказала «доню»? Ти ж теж чула, Сіф?»

«Чула, звісно, мовчи!» — Сіф притисла палець до вуст.

Вони слухали, ховалися, як мишенята, та гостя більше нічого не розповідала. Далі жінки заговорили за господарство, трави, ліс… Сіф не наважилася запитати в матінки, чому це вельва кликала її донькою. 

Довге, сумне виття пронеслося над головою. Одразу, з усіх боків, заграло воно тужливим відлунням. Сіф стала на місці. Шкірою побігли сирітки.

— Вовки?..

Сіф роззирнулася та жодного руху не помітила. Темній ліс, здавалося, завмер в очікуванні пришестя чи заснув. Жодного звуку, навіть відлуння виття миттєво стихло в білій імлі.

— Добридень.

Привітав приємний чоловічий голос, мелодійний, навіть теплий. Сіф здригнулася всім тілом, підскочила, крутнулася на голос так швидко, що ледь не впала в сніг. Там, де хвилину назад була сама німа порожнеча, — з’явився юнак.

Він гордовито сидів на величезному чорному пні, ніби конунг із неньчиних розповідей: спина пряма, натягнута, як струна цистри, сильні плечі розправлені, високо піднята голова. Та увесь він із ніг до голови — одягнутий у чорне. Чорна хутряна куртка, чорні штани, чорні чоботи, чорні рукавиці, чорний хутряний плащ, що лежав на снігу. Здається, у нього було чорне волосся за спиною, проте не це налякало Сіф. А череп, що був у юнака замість голови.

Сіф глитнула, шумно важко видихнула. Біла хмаринка зависла в морозному повітрі перед очима. До неї повільно розвернулася кістяна морда. Химерна, проте, чомусь гарна — витягнута вперед, як в барана чи пса, чи лисиці. Важко визначити, що то була за тварина. Роги довгі, як у бика, проте трохи закручені на баранячий лад, більші за козячі. Крізь великі білі щілини — сяяли веселі зелені вогники. Чи це раптом не сейдкон? Серце охололо від страху.

— Ти заблукала, Астфрід?

Їй би чкурнути якнайдалі, бігти, поки є сили, та ноги наче влипли в сніг. Вона не могла рухатися, не могла підняти руки.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

Юнак, — якщо звісно це був юнак, схилив велику голову вбік. 

— Я спостерігав за вашою грою з подружками. 

Він начебто всміхнувся, звісно цього не було видно, проте голос його пролунав тепліше. 

— Кайя віщувала нам. 

— Он як, то вона маленька вельва? 

У його руках нізвідки опинилась сопілка-калюка⁠5, проте не дерев'яна, а вирізана з білої кістки. Формою сопілка нагадувала дракона, що склав крила, а знизу була справжня голова і роззявлена паща. Довга, тонка, неймовірно майстерної роботи. 

— Яка краса, — прошепотіла Сіф, зачаровано вдивляючись на сопілку.

— Подобається? — зелені вогники в прорізах черепа засяяли яскравіше, чи то так здавалося? Адже під цим дикунським шоломом-маскою точно є людська голова. 

— Хочеш собі?  

Чорні оксамитові рукавички вхопили сопілку зручніше та простягли до неї. 

Цікаво, чого ж він весь у чорному? Та що ховає під цим шоломом: потворність чи красу?.. А може, він взагалі не людина? А що, як це йотнар? 

Сіф здригнулася, мовби впала в крижану воду. Одразу згадалися всі химерні казочки, що чула від батька та дядьків біля вогнища. Як вони приходили з полювання чи поверталися із плавання, то розповідали дивовижні та страшні історії про пригоди в чужинських землях.

— Вона ж ваша. Та