iRock. Новел-сейшн

By Артем Афян

Рок — це лайно. Усе, про що співає рок, зводиться до того, що життя — це лайно. Так воно і є. А ще — рок помер. Помер, бо аби вимовити фразу «життя — це лайно», достатньо п'яти секунд. І все це було сказано в 60-х. Хоча іноді здається, що твоє лайнове життя лайновіше ніж у інших, і тоді в тобі народжується рок. Народжується, аби потім умерти. Ця історія про те, як рок народився й помер у мені.
Я не письменник, я — музикант. Взагалі-то я би міг написати цю історію мелодіями, під які проходило моє життя. Своєю мовою я обрав би джем-сейшн, суцільну імпровізацію, дистильовану мелодію, не заплямовану осмисленими задумами. У джемах назовні виходить чиста музична тема. Ця тема переривається ритмічними пасажами, де звуки мчать із величезною швидкістю. Вони то розсипаються, мов перли, то зливаються в один безперервний потік, і музика переходить у швидкому темпі з одного регістра на інший. Колись ніхто з знайомих музикантів не міг перевершити моїх пасажів. Як же я сумую за тими сейшнами на наших базах. І це вийшла б гарна історія. Однак написане мелодіями було б зрозумілим тільки мені. Та саме зараз, коли музика відлинає з мого життя, доки ще її чую — спробую перекласти ноти та гармонії у незугарні форми літер.
ОБЕРЕЖНО ! Ненормативна лексика 

• Language: Українська мова
• Publisher: Sammit-kniga / Саммiт-книга
• Release date: May 11, 2022
• ISBN: 9780880028561

Book preview

Вступ

Усе почалося ще в школі. Я марно боровся зі своїми вуграми, комплексами та навчанням. А ще шалено марив гуртом «Нірвана». Їх музика постійно лунала у мене в навушниках, а самі навушники майже не полишали вух навіть на уроках. Перехідний період був до мене так само безжальним, як і до інших. Життя видавалося нестерпним, несправедливим та безнадійним. Я навіть хотів накласти на себе руки як Курт Кобейн, лідер «Нірвани». Він застрелився, накидавшись перед тим наркотиками. Знаєте його фразу: «Краще згоріти миттю, ніж тліти все життя»? Як на мене, вона геніальна.

У мене з дитинства залишився іграшковий револьвер. Я годинами стояв перед дзеркалом, оголений до пояса, та клацав ним, притискаючи то до скроні, то до підборіддя, поки з динаміків лунав «Smells like teen spirit». Та якось я вирішив, що для того, щоби вийшло зовсім як у Курта Кобейна, треба спершу написати щось геніальне. Так відклалося моє самогубство, а в моїй кімнаті оселилася чернігівська гітара та посібники з гри на ній. У мені зародився рок.

Батько відмовився сприймати захоплення музикою за початок моєї творчої кар’єри. Попри те, що у його магнітолі завжди крутилися Led Zeppelin, Deep Purple та Guns’n’Roses, мене у своїх мріях він рівняв на Девіда Дрімена та Уоррена Баффета. Йому самому важко дісталось сходження з провінційного бухгалтера до одного з директорів столичного банку, і він завжди пророчив мені продовження свого шляху. Моє музикування він сприйняв лише як забавку. Батько знався на гарній музиці, і знав силу цих забавок, тому ані копійки на музичні інструменти чи заняття музикою він не давав. Наприкінці школи він наполіг, щоб я вступив на факультет економіки одного з найпрестижніших університетів.

Утім, такі перепони тільки підбурювали мене. Щоби придбати собі першу гітару, я фарбував сусідські паркани на вихідних та косив траву. Батько радів, що я дізнаюсь вартість грошей, але невдоволено спостерігав, як увесь мій заробіток відходить спершу в магазин музичних інструментів, а потім — алкозалежному старому вчителю музики. Для матері ж радість була вже в тому, що я не волочуся з поганими компаніями та чимсь зайнятий.

У перших піснях я натужно римував щось на зразок «кохання-зітхання» та старанно комбінував лише ті акорди, що давалися мені найліпше. Але цього було достатньо, аби я втратив цноту ще до випускного, а найголовніше — я пізнав диво створення музики. Вона починається, як маленька пульсація, ледь чутна, майже невловна. У наспівах перших акордів уже вчувається загальна тема, і вона вирує тонким струмком, що шукає вихід: крізь пальці та голос, б’ється об струни та виривається назовні водограєм. Хоча в моєму випадку то, радше, був пронос: я грав дуже важку музику. Але це було прекрасно!

Джем 1. Вона

Ми познайомились на концерті популярного тоді в місті «Ботома Крю», в клубі «69», де мали змогу виступати чи не всі початківці.

«Крю» означає «команда», але то був лише один хлопець, який сам грав за цілу групу, несамовито ґвалтуючи гітару. Казали, що колись «Ботом Крю» було гуртом, але барабанщика застрелили, а клавішник помер від передозування. Залишилась одна людина й назва. Відтоді Ботом грав під один і той же акомпанемент — фонограми ударників та клавіш, записані його друзями ще заживо. Пісні відрізнялися лише його гітарною партією та словами. Гадаю, ця історія приваблювала на концерт більше людей, ніж сама музика.

Я потягував пиво та роздивлявся публіку, аж мій погляд натрапив на Неї. Вона була втіленням усього, що мене приваблювало в музиці: бунтарство, агресія, протест. Старша за мене, вона нестримно (безперестану) курила й відвідувала чи не всі рок-тусівки. Її волосся було заплетене в різнобарвні шворки довжиною майже до пояса, а нижню губу прикрашав пірсинґ. Уперше, коли ми побачились, на ній була картата коротка спідниця, білі панчохи та важкі чоботи-ґріндери. Більшість чоловіків у своїх хтивих фантазіях уявляють собі медсестер у білих халатах чи стюардес, а для мене образ дівчини в короткій картатій спідниці та ґріндерах назавжди залишиться найсексуальнішим. Я довго дивився, як вона стрибала під самою сценою, розмахуючи своєю дивовижною шевелюрою, а коли вона нарешті підійшла до бару, розрахувався за її пиво.

Бути з нею — це було ніби торкатись руками самої рок-музики. Ці слова не про секс. Ми переспали після першого ж побачення, і я не був надто вибагливим у цьому ділі: кожна пара розсунутих ніг — уже тріумф. А ось збавляти з нею час — це було щось. Якось ми завалились до психіатричної лікарні, представившись журналістами-студентами, які роблять дипломний проект, та цілий день брали інтерв’ю у лікарів та навіжених. Після цього я три ночі не міг заснути, бо щойно заплющував очі, мені ввижались лікарняні стіни. Іноді ми відвідували лекції на факультеті психології. Карина якимсь чином дізнавалась, коли там читатимуть щось на кшталт дитячих страхів. Ми сиділи там по три години, я нічого не розумів (гадаю, що Карина теж), але ми ніби відкривали нову завісу життя. Вона звела у куб сп’яніння від свободи, яку відчуває молодий хлопець після випуску зі школи. З нею я прогулював свої перші лекції з макроекономіки, через неї журнал відвідувань ряснів «енками» навпроти мого прізвища. Карина навчила мене основному принципу року: життя надзвичайне, воно поруч, і його треба просто брати.

Минув десь місяць, як ми зустрічались, як трапилася ця історія. Ми були в неї вдома. Карина плюскалась у душі, а я лежав на розхристаному, ще теплому ліжку, насолоджуючись своїм черговим статевим десятихвилинним подвигом.

Належавшись, став походжати кімнатою. На поличках стояли різноманітні книги, які об’єднувала лише їхня повна несумісність: окультизм та політологія, старі підручники та «Камасутра». Я спробував пошукати її дитячий фотоальбом. Та замість альбому за кількома книгами натрапив на товстий замараний зошит, розмальований квітками. Він виявився щоденником. Я обережно розкрив посередині. За мить уже жадібно ковзав очима акуратно списаними сторінками. Знаю, що це нечесно, але хто б на моєму місці втримався? Почав гортати з кінця, очікуючи там знайти щось про себе. Цікаво, як я виглядаю очима закоханої дівчини? Виявилось, що нічого. Взагалі нічого. Мені там було присвячено кілька рядків, і це при тому, що майже всі записи були про кохання. Проте не до мене. Вона була закохана в Ботома Крю! Мало того! На концерті в п’ятницю вона збиралася пробратися до його гримерки й переспати з ним.

Сказати, що я був обурений — нічого не сказати! Я був настільки обурений, що дочекався, доки Карина вийде, огорнута синім рушником, та усім своїм видом демонструючи стриманий смуток, пішов. Хоча вона, здається, не помітила мого показного презирства та гніву. Я взагалі-то не вмію влаштовувати сцен.

Того дня у мене в голові народився сміливий план.

Звісно, що в п’ятницю ми з Кариною не змогли зустрітися через справи. Я приїхав до клубу «69» одним із перших та затусив туди з чорного входу. Ми з барменом добре зналися, тож було пройшов легко. Заникався до гримерки й заховався там, де зазвичай складають інструменти. Ніхто в тому закладі не переймався безпекою та не оглядав такі приміщення. Адже грали ті, хто ще тільки мріяв, що їх переслідуватимуть фанати. Увесь концерт я провів у своєму сховищі, слухаючи відголоски панк-року, плекаючи в собі почуття ненависті та граючись на телефоні. Нарешті відшуміли «біс» та аплодисменти. Я вимкнув телефон. Мій суперник увійшов до гримерки та закрив її на ключ. Пощастило! Коли він обернувся, я вже стояв посеред кімнати.

— Що ти тут робиш? — було його перше питання. І воно поставило мене у глухий кут. Я сотню разів уявляв, як Карина заходить до гримерки, а там — я. Мої руки в крові, а біля моїх ніг лежить славетний Ботом Крю. У мріях я варіював, як саме стоятиму, та ступінь власних ушкоджень (але це обов’язково мало бути щось героїчне). Навіть до вибору бандани на шию я поставився відповідально. Я майже досконально вигадав свою промову до Карини, щойно вона переступить поріг гримерки. От тільки зовсім не подумав, що робити від миті проникнення до миті тріумфу. Особливої актуальності питання набувало у світлі того, що Ботом у кульмінаційній частині програми частенько голіруч переломлював власну гітару навпіл. Він був вищий за мене, ширший у плечах та явно не збирався прямо зараз падати мені під ноги, стікаючи кров’ю.

— Не спи з моєю дівчиною, — вихопилось у мене.

— Що?!

Те саме я запитував себе, чуючи власний голос наче здалеку. Де всі ті гнівні слова, які так переконливо звучали перед дзеркалом?!

— Не спи з моєю дівчиною, будь ласка.

Його брови поповзли догори, а язика нарешті трохи відпустило. Я кількома словами встиг окреслити супернику ситуацію, аж у двері постукали.

— Хто там? — спитав Ботом.

— Відкрийте, будь ласка, у мене є дещо для Ботома Крю! — це була Карина. Я помітно занервував.

— Це вона? — пошепки спитав він. Я кивнув.

— Вибач, я не сам.

— Що?! Денис! Відкрий, будь ласка.

— Не можу! Я… — він замислився. — Я голий.

— Як це?! Денисе, відчини! Хто там із тобою? Мене звуть Карина! Я…

— Як тебе звати? — прошепотів він.

— Богдан.

— Денис, — Ботом посміхнувся й простягнув руку. Я потиснув її. Він притулився до дверей і голосом, яким пародіюють представників сексуальних меншин, сказав: — Богдане, чого ти чекаєш? Скидай штани!

Спершу я не зрозумів його ідеї. Нащо корчити з себе гомосексуаліста? Я стояв і кліпав очима. На якусь мить аж злякався, що він серйозно. Але дивлячись, як він, притиснувшись вухом до дверей, спонукає мене зняти штани, спіймав хвилю. Денис тупо гнав. Гнав цю маячню так само енергійно й самовіддано, як і музикував на сцені. Його драйв захоплював. Продовжуючи вголос захоплюватись моїми оголеними сідницями, він підійшов до своєї торби, дістав із неї пляшку дешевого закарпатського коньяку. Поруч із дзеркалом стояла чайна чашка, яку він відразу наполовину заповнив. Трохи попорпавшись у шухляді столу, він знайшов одноразовий стаканчик і також наповнив. До мене почало доходити.

— Так, Денисику! — почаркувавшись, трохи непевно почав я. Він пирснув і хильнув з пластянки.

— Богдане! — почулося з-за дверей. Вона впізнала мене. Коньяк обпік горлянку. Мене розбирав нестримний сміх.

Ми цмулили коньяк і стогнали, «кохаючись», кілька