Американський мрійник

By Томмі Гілфіґер and Пітер Ноблер

ОПИС КНИЖКИ

Це історія про хлопця з провінційного містечка, який виріс у багатодітній родині і завжди знав, ким хоче стати. Почалося все з любові до спортивної форми. Проте найбільше його зачаровували бренди. Саме тому Томмі Гілфіґер із друзями відкриває свій магазин, одягає усю школу в хіпстерський одяг і пропонує новий стиль життя. Завдяки відчуттю моди і трендів колекції майбутнього дизайнера ставали суперпопулярними у брендових магазинах. І вже за кілька років мрійливий хлопець з містечка Ельміра стає не лише автором культових речей, а й революції в тогочасному маркетингу.

ДЛЯ КОГО КНИЖКА

Для тих, хто захоплюється Томмі Гілфіґером і хоче дізнатись, як сформувалась особистість законодавця моди, чому він прагнув бути завжди на крок попереду, як наважився на поєднання культур і запровадив нові правила в світі моди.

ЧОМУ ВАРТО КУПИТИ ЦЮ КНИГУ?

У цій книжці Томмі Гілфіґер разом із письменником Пітером Ноблером розповідає про своє життя, про ідеологію та історію створення бренду. Разом із авторами ви поринете у світ мрійника, чия любов до спортивної форми, запаху шкіряного одягу та відчуття прекрасного стали поштовхом до створення унікального стилю, в якому музика й мода доповнюють одна одну. Історія про по-особливому талановитого хлопчика, який був не надто успішний у навчанні, але став легендою модного світу — Томмі Гілфіґера, звучить щиро й зворушливо.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Aug 1, 2022
• ISBN: 9786177863204

Book preview

Передмова Квінсі Джонса

«Американський мрійник» — влучна назва для книжки Томмі, адже в цьому епітеті весь мій друг, усі місця й люди, завдяки яким він сформувався як особистість, усі можливості, які відкривалися для нас, коли ми не боялися пробувати. Стримуючи свою бурхливу джазову уяву, скажу лише: ця назва відображає, як Томмі завжди був на крок попереду — не визнавав меж, наважувався на поєднання культур і запроваджував нові правила. Це і зблизило нас 25 років тому, коли ми познайомилися.

Згадаймо 1990-ті. То були революційні роки в музиці. Па­м’ятаю, я працював з моїми артистами в студії Hit Factory і погодився повечеряти із Томмі, коли нас познайомила моя дочка Кідада. У мене завжди була розвинена інтуїція. Ми спізналися у винятковий період — у вирі хіп-хопу й урбаністичного стилю життя. Талановиті люди, з якими я співпрацював у студії і журналі Vibe, проявляли себе вельми оригінальним способом і були справжніми. Кідада стала частиною того шаленого виру: вона працювала стилісткою журналу й для Томмі полювала на круті речі, надихала його як муза, а він привертав багато уваги. Він створював класичні речі, що сягали корінням вишуканого стилю Ліги плюща, додаючи елементи форменого одягу. Після надмірного блиску 1980-х то було свіже віяння. Звісно, дизайнери й раніше співпрацювали з музикантами. Цим уславилася компанія Motown. Та в цьому випадку все було інакше — унікальне автентичне зіткнення музики й моди. Завважте, йдеться не про костюми, а про доступний, реалістичний одяг, який люди можуть носити. Томмі визнавав силу музики, протиставляв науку душі, розповідав, що музика здатна витягти таку дитину, як я, із гето і подарувати їй покликання й надію. Томмі знав, що через музику може донести ідею свого бренду світові. Це своєрідна магія. Отож того вечора в Нью-­Йорку, коли ми сідали в мій «Лінкольн», я відчув щиру душу мого нового знайомого, повернувся до нього й мовив: «Чувак, ти здійсниш фурор».

Ми з Томмі одразу порозумілися, хоч походили із різних світів (я — голодранець із Чикаґо, Томмі — хлопець з маленького містечка). Ми обоє починали з нічого і вміли тяжко працювати, розвиваючи важливі здібності й мислячи масштабно. Подолавши безліч перешкод у власній кар’єрі, я відчував, що із таким баченням і драйвом цей молодий чоловік досягне успіху.

Томмі виріс у маленькому місті в штаті Нью-­Йорк у родині, де виснажені тяжкою працею батьки виховували дев’ятьох дітей. Любов Томмі до музики істотно вплинула на стиль його перших речей — від джинсів-­кльош із персоналізованими нашивками до графічних футболок і барвистих курток, що були фішкою музикантів, якими він захоплювався. Томмі здобув омріяний успіх, потім зазнав фіаско, не зосередившись на фінансових показниках. Я часто повторюю: щоб вижити, треба розрізняти музику і музичний бізнес. Цей принцип діяв і для Томмі, та він набив ґулі, засвоїв уроки, відкинув страхи і, найголовніше, не здався.

Я тоді ще не познайомився із Томмі, але кожен, хто бував на острові Мангеттен, бачив на Таймс-сквер білборд, що сповіщав про появу в місті нової людини. Реклама нагадувала дитячу гру «Шибениця». Крок той був рішучий, дехто навіть казав «нерозважливий», та я гадаю, що у житті, а в бізнесі й поготів, треба завжди мати сміливість дослухатися до свого серця і втілювати свої мрії. Про думку інших дбати не доводиться, адже ви будуєте і створюєте те, чого раніше не існувало. Йдеться про ризики. І, коли їх не боятися, шанси на успіх суттєво зростають. Я не раз чув від Томмі, що посередність для нього не варіант, і з роками це не змінювалося. Робота, що вимагає величезних зусиль і напруження, — нелегка, це вам будь-хто скаже. Томмі не боявся труднощів.

Протягом багатьох років я спостерігав, як Томмі знаходив час для своїх дітей, заохочував їх шукати власне покликання. Так само він заохочував і мою дочку. Завдяки Томмі Кідада набула впевненості в собі й наважилася прислухатися до своєї інтуїції. Томмі дав платформу для її талантів, і вона стала бізнесвумен, якою їй судилося бути.

Я з усмішкою згадую ті дні, коли ми з Томмі познайомилися і почали співпрацювати. Разом з неймовірними артистами ми створювали культові речі в поп-культурі і зробили революцію в сучасному маркетингу. Подумати лишень: поп-король позував на обкладинці Vibe у светрі від Томмі Гілфіґера; Енді Гілфіґер і Кідада возили Алію, Марка Ронсона і Кейт Гадсон в автобусний тур для показів мод по всій країні; а Шеріл Кроу, Брітні Спірс та учасники гурту The Rolling Stones вбиралися на тури в одяг Томмі. Ми були першовідкривачами, які поділяли таку філософію: музика й мода не тільки пов’язані, а й життєво необхідні одна одній.

Томмі видерся на самісіньку верхівку, і, гадаю, нашу дружбу зміцнювало те, що він прагнув ділитися здобутим. Він ніколи не забував свого походження, і філантропія була й залишається великою частиною його життя. Ми разом підтримували програму Lifebeat, фонд We Are Family та шоу Dream Concert для збору кош­тів на меморіальний фонд Мартіна Лютера Кінґа-молодшого. Через Фонд Томмі Гілфіґера, а нині Tommy Cares, мій друг роками підтримує безліч проектів та ініціатив, що змінюють життя людей. Томмі не лише виписує чеки: він надихає та заохочує своїх працівників до важливих справ, подвоює кожне їхнє пожертвування і робить особистий внесок.

Хтось колись сказав мені, що людина проходить у житті три етапи: гонитву за матеріалізмом, гонитву за владою і нарешті — етап, коли виникає бажання віддавати, не очікуючи натомість нічого, крім почуття щастя. От у цьому й полягає «американська мрія», і Томмі Гілфіґер її втілює.

Вітаю, брате! Люблю тебе, чувак.

Я завше планував утечу. Я був мрійником. Подумки переносився в інші місцини. Як мені тишком-­нишком вибратися зі школи до обіду? Куди я піду на вихідних? Де буде вечірка? Мені мріялося про автівки, спорт, дівчат; про те, як я зароблятиму гроші, насолоджуватимуся життям, як стану рок-зіркою. Я уявляв себе на борту корабля, що прямує на Багами: відчував вітер, що дме в лице, чув тріпотіння вітрил, здій­мав очі до високої щогли, білих хмар і блакитного неба. Я навсправж­ки був на тому кораблі.

Я мав вісім братів і сестер. Одного недільного ранку батько віз нас усіх на лижний курорт у Пенсильванії, Дентон-­Гілл, напхавши багажник і дах легкового фургона спорядженням. Поки кожен силкувався привернути до себе увагу, я задивився у вік­но й побачив хатинку попід горою. Я уявив себе в тій хатинці, от тільки в моїй уяві вона була оздоблена, як швейцарське шале, а всередині у великому кам’яному каміні потріскував вогонь. Мої лижі лежали на ґанку, готові до пригод. Я хотів потрапити в лижний патруль, тож уявив, що в моєму наплічнику — швейцарський армійський ніж, набір першої медичної допомоги, вокі-токі¹ та намет. Я відчував запах хвой­них дерев, що височіли довкруж, бачив сріблясто-­білий сніг. Не знаю, звідки бралися всі ті деталі в моїй голові. Я обожнював мультфільми Волта Діснея, то, певно, з них. А, може, із фільму «Звуки музики» (The Sound of Music). Я так часто мріяв, що розвинув собі фотографічну пам’ять: побачив картинку, клацнув очима, і вона назавше закарбувалася в пам’яті. Кольори, відчуття, блиски, зеленкуватий наліт — усе зберігалося в моїй пам’яті.

Мій батько Річард, годинникар і ювелір, не схильний був фантазувати. Він сказав, що я повинен опанувати якесь ремесло, щоб потім мати стабільну роботу й заробляти на життя.

«А що таке ремесло?»

«Вивчишся на механіка, попрацюєш в автомайстерні чи слюсарем станеш».

Я не хотів бути роботом: щоранку вставати й робити одне й те саме. Автомайстерня — це цікавіше за уроки алгебри, але не дуже весело. А я прагнув веселощів.

Удома було невесело.

Я народився 1951 року й виріс в Ельмірі, що в штаті Нью-­Йорк. Наша родина займала половину зблокованого будинку на 921 Ло­рел-стрит, неподалік Пенсильванія-­авеню. Мій батько походив з німецько-­швейцарської родини; а мамині батьки — з Ірландії й Шотландії. Дівоче прізвище бабусі по матері — Бернс, і за шотландською лінією нашого роду ми нібито нащадки поета Роберта Бернса, але вдома про це ніколи не говорили, бо ж Роббі мав репутацію бабія і пияка. Щовечора наша родина з одинадцяти осіб збиралася вечеряти за великим столом, де панував безлад. Завжди були немовлята, що сиділи в стільчиках для годування; я дражнив сестер, намагаючись розсмішити; хтось із братів носився круг столу; гомін, високий рівень шуму. Та коли батько вертався додому й грюкав кулаком об стіл, усі замовкали. Він сідав останнім і зазвичай був не в гуморі. Ми всі нервувалися в його присутності, і від того хихотіли. Він дратувався, змушуючи нас хихотіти ще більше, і робився ще сердитішим. Ми щовечора намагалися стримуватися, та щовечора мимохіть розлючували батька.

Зостаючись самі, ми питали маму: «Чому тато такий сердитий?». Наша мама Вірджинія працювала медсестрою у вечірню зміну із шостої до одинадцятої, приходила додому, готувала для всіх сніданок, не висипалася, але завжди і скрізь бачила позитив. Вона була мініатюрною жіночкою із каштановим волоссям. Одне око в неї було зелене, друге — каре. А ще вона була доброю, ніжною, чуйною й лагідною — святою.

«У тата в майстерні кондиціонер, а додому він повертається в задуху, тут кондиціонера нема, серденько» — так пояснювалася батькова дратівливість улітку. «Любий, то від того, що під’їзна дорога не розчищена й слизько заїжджати у двір» — таким було пояснення взимку. Тато був не в гуморі за будь-якої пори року, взагалі-то майже завжди.

Батько любив гуляти із друзяками. Вони грали в карти, займалися стендовою стрільбою, ходили в бар і робили ставки на спорт. Його життя вирувало поза домом: він був гарним, бездоганно вдягався, і всі знайомі його любили. Із сусідами, клієнтами й друзями він був чарівливим. Удома ж ставав геть іншою людиною — таким його бачили тільки ми. Утримувати велику родину недешево: батьки мусили виплачувати іпотеку й одягати дев’ятьох дітей. Батько виховувався в сім’ї протестантів, а побравшись із мамою, прийняв католицизм. Річард Гілфіґер дотримувався правил, але, напевно, був незадоволений своїм життям. З нього вийшов добрий годувальник родини із такою кількістю дітей, та сумніваюся, що він хотів мати аж дев’ятеро. Вертаючись додому, батько стикався з реальністю. Щовечора, почувши, як під’їжджає його автівка, ми розбігалися й притихали.

Якщо я залишав велосипед на під’їзній доріжці, якщо моє взуття валялося на сходах, а не на місці в моїй кімнаті, якщо я давав стусана сестрі, тато карав і ляскав мене — і то добряче (років із п’яти до одинадцяти таке зі мною траплялося десь раз на тиждень). Я ненавидів і боявся батька, а його присутність мене зроду не тішила. Я навчився вправно ховатися від батька, коли той був удома. Я робився фантомом, привидом — волів уникати його весь час, бо неможливо було вгадати, коли він виявить мою шкоду і насвариться.

Моя мама була доброю і сповненою любові — їй не подобалися фізичні покарання. Вона знала, що це неправильно, і намагалася захистити мене, стиха кажучи чоловікові: «Годі». Мама силкувалася згладжувати наші стосунки, але я постійно хвилювався, що так чи сяк чимось його роздратую, і мої побоювання щотижня підтверджувалися. Чи був я найкращою версією себе, чи справді нечемою, батько все одно щодня вселяв у мене страх.

Коли в сім’ї дев’ятеро дітей, це нелегко. У кожного з нас була вдома своя роль, та в цьому розподілі — ані сенсу, ані ладу. Найстарша Кейті була креативною й мала чудовий смак. Вона весь час щось переставляла в хаті: туди лампу, сюди столик, а канапу перетягнімо до другої стінки. У неї скрізь було чисто, і вчилася вона так, як того вимагав батько. Кейті добре розуміла цінність статків, бо ми їх не мали. Вона звертала увагу, як одягаються інші люди, де і як живуть: «Дивіться, яка в них гарна машина»; «У них ошатний будинок із басейном»; «Їхній батько — лікар. Мабуть, вони заможні». Старша сестра передала це розуміння й мені. Ми придивлялися до гарно вбраних, доглянутих дітей бізнесменів, що мешкали в розкішних будинках, і думали собі: «Вони досконалі».

У старших класах Кейті ходила на проби, щоби потрапити в команду чирлідерів. То був час, коли дівчата-­чирлідери вважалися уособленням краси. Кейті вельми засмутилася, коли її не взяли. Але вона була вправною гімнасткою, тож їй запропонували роль «синього диявола» — символу ельмірської старшої школи Free Academy. Моя сестра була дуже вродливою, але ніколи не вважала, що гарно виглядає. Вона не усвідомлювала своєї краси.

Я народився другою дитиною, був на два роки меншим за сест­ру і все робив неправильно. Моє шкільне навчання виявилося повним фіаско, і зі спортом, хоч як старанно й пристрасно я грав, теж не склалося. Батькові це завдавало нестерпного болю. Один його найкращий друзяка Морі Коллінз мав сина Чарлі, що був успішним спортсменом. Морі без угаву розповідав про Чарлі і його футбол. Гадаю, татові це дошкуляло, бо мною він не міг похвалитися. Тренери казали мені: «Ти занизький для баскетболу» або «Ти недостатньо кремезний для футболу», а бейсбол мені не подобався. У мене ні до чого не було хисту. Тато любив нахвалювати інших хлопців нашого району («Томмі Лінч — крутий!»; «Скотті Веллівер — класний пацан!»; «Джимі Роджерс — чудовий баскетболіст!»), а потім зміряти мене презирливим поглядом. Я не знав, чим не догодив батькові, але десь до кінця середньої школи зрозумів: я не годен зробити нічого, що спонукало б його подивитися на мене позитивно. Отож я забив.

Моя сестра Дороті народилася через рік після мене. Її назвали Дороті на честь батькової матері, але ім’я Сьюзі їй подобалося більше, тож вона вимагала, щоб так до неї і зверталися. Відтоді вона Сьюзі. Третя дитина була розумницею сім’ї. Допитлива, невгамовна і популярна — аж ніяк не «книжковий хробак», а втім, не припиняла всіх дивувати блискучими оцінками. Сьюзі була кмітливою, на все мала відповідь, і її завше оточувала купа друзів. Батько був до неї прихильним, позаяк у дитинстві вона часто хворіла, а в підлітковому віці в неї діагностували розсіяний склероз.

А я тим часом був мрійником — мусив бути, бо не міг зрозуміти те, що легко давалося іншим. Англійська, історія, математика — я не в’їжджав у тексти. Коли намагався почитати книжку, осилював хіба кілька сторінок розділу, тоді починав читати сторінку знизу вгору. Очі стрибали з рядка на рядок, я спинявся на середині сторінки і перечитував, рухаючись назад угору. Деколи я починав читати праву сторінку розвороту, причому із кінця — це відбувалося мимоволі, я не мав над цим контролю.

Я хотів учитися, був знаттєлюбним — неймовірно допитливим. Мене завжди надзвичайно цікавило, що діється навкруги. Не маючи змоги сприймати інформацію так, як інші (діагноз «дислексія» мені поставили значно пізніше), я вловлював настрої, вирази обличчя й мову тіла — так у мене з’явився особистий радар для виживання. А про людське око мені доводилося прикидатися.

У старших класах я сидів на уроці пана Губера і думав про що завгодно, крім алгебри. Для мене то була суцільна бентега: 2x поділити на y, квадрат числа, квадратний корінь… А я тим часом переймався тільки одним: «Коли я це витримаю, потім доведеться йти на геометрію!». Я ніяк не міг зосередитися; намагаючись вникнути, я лише дужче заплутувався. Отож я вирішив ходити на уроки, у тестах відповідати навздогад і наприкінці року подивитися, що вийде.

Я бачив, що до однокласників доходить. Коли пан Губер роздавав перевірені іспитові роботи, я зазирав у чужі тести, і в них було по 90 балів. Моя ж покреслена червоною пастою робота оцінювалася в 35. Поки вчитель проходився відповідями й інші учні виправляли в себе помилки та робили нотатки на наступний раз, я витріщався на вчителеві туфлі Thom McAn, на його брунатні поліестерові штани, на білу сорочку й краватку, що не мнуться, і думав: «Мабуть, пан Губер — постійний клієнт у Sears!».

Деякі вчителі ставилися до мене поблажливо, бо були доб­рими людьми, а я викликав симпатію — такий собі хлопчик-­жартівник. Я мав багато друзів, і ми розважалися досхочу, лишень так, аби не вилетіти зі школи. У мене добре виходило мавпувати людей: коли вчитель відвертався й писав на дошці, я копіював його жести або пародіював голос, щоб усіх розсмішити, — передусім для того, щоб компенсувати своє відставання в навчанні. Я знав, що мене здебільшого вважали безнадійним.

Я сидів у класі, дивився на дошку і навіть не бачив її. Який сенс? Техніка читання все одно нікудишня. Зате я міг детально описати вбрання вчителя.

Чи не найганебнішим моїм досвідом було те, що мене залишили на другий рік після другого класу старшої школи. Ще гірше, що я навіть не пройшов у клас молодшої сестри Сьюзі; ба більше — її середній бал становив 90, а я насилу дотягував до 50.

Сьюзі теж мала чудовий смак в одязі. Вона зналася на брендах і компонуванні кольорів, дбала про вміст своєї шафи й комода. Сьюзі бездоганно складала кожен светр, завжди точно знала склад свого гардероба (то було моє перше знайомство з інвентаризацією) і ревно оберігала свої речі — щоб жодна із сестер ні до чого не торкалася. Дівчата в моїй родині багато теревенили про одяг і стиль, обговорювали, які речі подобаються людям. Без сестер я, мабуть, не звертав би уваги на таке — їхні невгамовні балачки, безумовно, справили на мене вплив. Хлопець із п’ятьма сестрами знає те, чого не знають інші хлопці.

Моя сестра Елізабет, Бетсі, народилася через чотири роки після мене. Вона була схожою на всіх Гілфіґерів, от тільки рудою, синьоокою і веснянкуватою. Вона вирізнялася із-поміж нас. Бетсі — не тільки справжня красуня, а ще й добра, лагідна й турботлива. Вона була організованою й дисциплінованою дівчинкою — копією матері. Вона й стала маминою головною помічницею. Коли, вернувшись зі школи, я бачив на столі свіже печиво, брауні чи тортик, знав, що то наготувала Бетсі з мамою. Бетсі стала історикинею роду Гілфіґерів: коли хтось хоче дізнатися подробиці про нашу родину, уся інфа в Бетсі.

Мій брат Вільям Генрі народився через рік після Бетсі. Навіть малим Біллі був скрупульозним і любив креслити й малювати. Йому також добре давалася математика. Влаштувавшись на першу роботу, ми із сестрами йшли гуляти й купували всілякі речі, тим часом Біллі заощаджував кожну копійку. Рано чи пізно ми розтринькували свої зароблені гроші.

— Біллі, позич десять доларів!

— Добре, але до вівторка маєш повернути, інакше нарахую відсотки.

За два роки після Біллі народився Боббі. То був хлопчик з нестримною енергією: він розтрощив кілька колисок — розхитував їх і тряс, бо не хотів спокійно лежати!

Спершу Боббі був щуплою і в’ялою дитиною, а в середній школі зайнявся паверліфтингом і наростив м’язи. Уже на другому році навчання він став качком. Боббі виявився здібним спортсменом і відчайдухом — не боявся нічого. Боббі мав веселу й добру вдачу, і, підрісши, частенько потрапляв у халепи. У нашій родині був мопед — улюблений вид транспорту всіх братів і сестер. Батько казав: «На проїжджу частину не можна. Вам заборонено там їздити». Та Боббі брав мопед і виїжджав. Потім вертався, батько заносив руку, щоб дати прочухана, а Боббі його відштовхував або тікав. Я на таке не міг наважитися.

Боббі взяли у футбольну й реслінгову команди. На третьому році навчання він став зіркою реслінгу, на четвертому — переміг на чемпіонаті штату Нью-­Йорк і здобув стипендію на навчання у джуніор-­коледжі Державного університету штату Нью-­Йорк у Делі (SUNY Delhi). Там Боббі двічі ставав усеамериканським реслером Національної асоціації спорту джуніор-­коледжів (NJCAA) і встановив рекорд за кількістю перемог на Національному турнірі з реслінгу NJCAA. Його відібрали у збірну реслінгову команду десятиліття Регіон ІІІ у 1970-х, і він здобув місце в Залі слави Федерації реслінгу. Коледж SUNY Delhi присудив йому звання «Спортсмен року 1979». Потім Боббі перевівся в Аппалачський державний університет у Буні, штат Північна Кароліна, і з невеликим відривом перемагав на національних чемпіонатах першого дивізіону. Нарешті в нашого батька був син, яким можна було похвалитися. Я тішився за Боббі і був щасливий, що тато в доброму гуморі.

За рік після Боббі народилася Марі. На той час з нами жила материна сестра, тітка Енні, — допомагала з малюками. Марі заливалася істеричним сміхом, коли тітка примовляла: «Люба ді-ді-ді-ді-ді-ді-ді-дівчинка!». Невдовзі всі кликали Марі Ді-­Ді. Підрісши, Ді-­Ді стала мегапопулярною. Вона, Кейті, Бетсі і Сьюзі були одержимі модою, що в нас удома набула важливого значення. У ті часи люди в Західній Ельмірі вдягалися в стилі «препі»². Скуповувалися в місцевих сімейних крамницях — Rosenbaum’s, Gorton Coy, Sportogs, Schwartz’s, універмазі Iszard’s — і носили такі бренди, як Villager, Ladybug та John Meyer of Norwich. Я спостерігав, які речі мої сестри носили, якими мінялися і за які сварилися.

— Ти розтягнула мені светр! — горлала Сьюзі на Кейті.

— Та я його майже не вдягала!

— Ну то більше не вдягнеш!

— Чудово, а я більше тобі не дам картату спідницю!

То були не дурниці!

* * *

Діти все прибували. Мені завжди не подобалося, коли мама носила сукню для вагітних, бо це означало, що незабаром з’явиться ще один Гілфіґер, я отримуватиму ще менше материної уваги і вдома запанує ще більший безлад. У нашому районі мешкало чимало великих сімей. У той час для католиків це була норма. Отож коли пані Гілфіґер ушосте чи всьоме ходила вагітною, ні­хто не вигукував: «Боже милий, скільки вже в них дітей!». Знайомі радше казали: «У вас усього дев’ятеро? Он у Шигенсів уже одинадцять!».

Мій брат Енді був на 10 років молодшим за мене — восьмою дитиною, що мама народила за 12 років. Гадаю, тато почувався зайвим. Але він любив мою сестру Вірджинію — Джинні, — молодшу за мене на 13 років і найменшеньку в родині. Ми довгий час називали її «крихітка Джинні». Вона в нас була «симпатюлькою».

Батько мав улюбленців: він був лагідним до Сьюзі, Біллі, Боббі, Бетсі й Джинні. Усі його атаки приймали на себе Кейті, Енді, Ді-­Ді та я. У дорослому віці я пішов до психотерапевтки — звати її Роберта Сорвіно. До цього я ніколи не відвідував психотерапевтів. Роберта виявилася надзвичайно мудрою і співчутливою жінкою. Відтоді минуло 35 років, а вона досі моя близька подруга, з якою можна всім ділитися. Саме Роберта відкрила мені очі: усі татові улюбленці мали імена членів його родини, що йому подобалося, а решта дітей (окрім Кейті) була названа на честь рідні по материній лінії, їх він недолюблював. Може, психологічно це вплинуло на батькові почуття до нас, а я завжди вважав, що він ненавидить мене, бо я виявився не такою людиною, якою, на його думку, мусив бути. (Щоправда, мені досі незрозуміло, чому він не жалував Кейті). Відчувши, що батько починає нападатися на Енді так само, як на мене, я щовечора прислухався і, коли чув, що батькова автівка під’їжджає до будинку, тягнув малого, меншого за мене на 10 років, і чимось його займав так, щоби той не потрапляв батькові на очі.

Навіть батькова мати була до мене суворою. Бабуся Дороті мешкала зі своїм другим чоловіком Ендрю в Джексонвіллі, штат Флорида, і вряди-годи приїздила до нас машиною. Зі мною вона говорила суворо, дратівливо і владно, зате обожнювала Бетсі, що вирізнялася вродою. «Вийди з кімнати, — веліла мені бабуся, — я спілкуюся з твоєю матір’ю. Тебе має бути видно, але не чутно». Сестрам бабуся дозволяла сидіти коло дорослих, а мене виганяла:

— Піди надвір пограйся.

— Але там зимно, і снігу по пояс…

— Мені байдуже. Іди погуляй надворі.

Я був хлопчиком слухняним, тому йшов. Коли вже пробирали дрижаки, стукав у двері, і мама впускала мене в дім. Бабуся сердилася, що мати поступається.

Коли мені виповнилося одинадцять, бабуся запросила на літо у Флориду Кейті, Сьюзі й Бетсі (їм тоді було відповідно 13, 10 і 8), а мене — ні. Коли я спитав, чи можу теж поїхати, бабуся влаштувала обговорення цього питання і змилостивилася, щоправда неохоче. У ті часи дітей часто відправляли до родичів автобусом, от нас і посадовили на міжміський Greyhound самих. Посеред ночі, коли ми доїхали до Чарлстона, штат Південна Кароліна, мені захотілося в туалет. Вийшовши з автобуса, я побачив кількох слизьких типів, що витріщалися на мене. Я не знав, що таке збоченець, та однаково налякався. Я побіг до вбиральні, чим­швидше зробив свою справу і прошмигнув назад в автобус. Сестер ніде не було. Я чекав, чекав, час збігав, і я дедалі більше нервувався, бо автобус мав рушати. На якусь мить я подумав, що втратив свою сім’ю. Нарешті трійко дівчат подріботіли із вбиральні до автобуса. Може, в середині 1960-х і було прийнятно, коли дітей відпускають без нагляду дорослих на автобусі за півтори тисячі кілометрів, але мене, 50 років по тому, при згадці про той випадок досі беруть дрижаки. Той давній досвід істотно вплинув на мій стиль батьківства: я завше надміру опікав власних дітей. Навіть зараз хочу зв’язуватися з ними щодня бодай разочок. Упевнений, що для них це обтяжливо, але такий уже я.

Майже все те літо ми провели в бабусі. Вона чи не щодня веліла мені йти надвір прополювати сад. Стояла 40-градусна спека й задуха, сад кишів жуками, а я виривав бур’ян і думав: «Чому я мушу це робити? Сестри сидять собі в будинку із бабусею, дивляться мильні опери і їдять цукерки. Чому мене вона відправила прополювати сад?». Я мимоволі замислився, яке дитинство мав мій батько в бабусиному домі. (Родичі подейкували, що тато його шмагав).

Мамина сестра, тітка Енні, бачила, що діється. Вони з мамою годинами сиділи в кухні, курили цигарки, пили каву і пліткували про людей. Переважно теревенила тітка Енні. Мені вона подобалася, бо я знав, що вона по-справжньому любить мене. «Вір у себе, — частенько повторювала вона. — Ти хороша людина. Ти розумний хлопець. А від батька ліпше тримайся подалі».

Ельміра — у штаті Нью-­Йорк, але цілком могла бути десь у Канзасі. У мої часи тамтешнє життя нагадувало ситком «Залиш це Бобру» (Leave It to Beaver). У нашому місті панував розкол між заможними мешканцями західних районів і робочим класом східних та південних. Ми мешкали на півдні міста. Я ріс, зачарований телепередачею «Клуб Міккі Мауса» (The Mickey Mouse Club) і серіалом «Деві Крокетт» (Davy Crockett). Усі ми, діти кварталу, гралися надворі.

В Елліоттів по сусідству було троє хлопців — Томмі, Дікі й Боббі — вони були старшими й сильнішими за мене. Вони дражнилися, зачіпали й били мене, а я їх боготворив. По суботах ми разом дивилися мультики в них удома — «Моряк Попай» (Popeye), «Міккі Маус» (Mickey Mouse), «Дональд Дак» (Donald Duck), «Божевільні мотиви» (Looney Tunes), — а потім ішли надвір грати в бейсбол і лазити по деревах. Якось вони потягли мене пустувати на залізничних коліях: нас спинили копи й видали такі собі картки арешту, чи то пак «сповіщення про порушення». Удома мені добряче влетіло за каверзу. Коли я вчився в другому класі, Елліотти переїхали — для мене то було справдешнє горе.

Мама водила старенький «Понтіак 1951» — автомобіль фургонного типу із дерев’яними дверцятами. Нині це класичний «вуді»; а тоді то була «розвалюха». Машина виглядала так кепсько, що я соромився в ній їздити. Якось пополудні, коли ми верталися додому із крамниці й мама завернула за ріг, мішок із харчами з’їхав із заднього сидіння та впав на підлогу, де в проіржавленій панелі зяяла діра. Апельсини й мандарини викотилися на дорогу. Мама спинила автівку, вибігла й заходилася збирати фрукти. Мене ж пригода розвеселила.

— Мамо, чому в нас дірка в машині? — спитав я.

— Бо ми не годні собі дозволити нової машини, — відказала вона.

Батько працював у ювелірній крамниці Shreibman’s.

— Пан Гоффман купив для пані Гоффман обручку з діамантом за п’ять тисяч доларів, — розповідав тато мамі одного вечора.

Я не розумів, як люди можуть собі таке дозволити? Моя сест­ра Кейті розтовкмачила:

— У цієї сім’ї є гроші. Вони живуть у маєтку в Стретмонті. Гоффман-­стрит названо на честь їхньої родини.

Я був приголомшений:

— Як люди досягають такого рівня?

— Вони народилися на такому рівні.

— А чому не ми?

Отоді я й довідався істину: люди поділяються на тих, «що годні собі дозволити», і тих, «що не годні». Я дійшов висновку: люди, «що годні собі дозволити» гарні речі, мешкають в окремих районах Ельміри, за освітою вони лікарі, юристи або дипломовані фахівці і здебільшого не мають дев’ятьох дітей. Я втямив: хочу нового велосипеда, нових джинсів Levi’s чи нових конверсів — мушу купити сам.

Старший хлопець з нашого кварталу Террі Джонс погодився, щоб я допомагав йому розвозити газети. Ми їхали на велосипедах ошатними вуличками району Стретмонт — Евклід-­авеню, Гоффман-­стрит, Аппер-­Клінтон, Фостер-­авеню, Ґарден-роуд, Фассетт-роуд, Еджвуд-­драйв — і милувалися розкішними будинками. Я кидав газету й думав: «Ого, люди справді живуть у цих будинках! У них не одна машина, басейн, садівник і навіть дворецький в однострої, що відчиняє двері… Я теж хочу колись так жити!».

Мене зачудовувала ідея заробляти гроші. Я вже мав певний бізнес-­досвід, бо якимсь чином уторопав, що то за штука — бартер. В одного хлопця я виміняв свого побитого велосипеда і трохи заощаджених грошей на гарніший велосипед. Я мінявся іграшками. Обміняв свою бейсбольну рукавичку. Домовлявся так: «Я тобі свій футбольний шолом плюс п’ять доларів, а ти мені свій шолом», — і ішов собі щасливий, шикарно апгрейднувшись. Гроші я заробляв по-різному: згрібав листя граблями, розчищав лопатою сніг, виконував дрібні доручення сусідів. Я не знав, чи стане мені розуму вивчитися на лікаря чи юриста або заснувати власний бізнес, але невтомно «крутився».

Закінчивши школу й збираючись у коледж, Террі продав мені свій газетний маршрут за 15 доларів, і я став газетярем. У мене завелися грошенята, до того ж я навчився спілкуватися із дорослими, коли щосуботи стукав у двері розкішних будинків. Ті люди потребували такого хлопчика.

— А що ти робиш у неділю? — питали вони мене. — Можеш покосити нам газон?

Отож, поки друзі займалися спортом, я працював. Я почав заробляти гроші. Міг купувати собі одяг! Міг ходити в кіно! Міг купувати морозиво й газованку! Я замислився: «Може, колись