ЧИГИРИНСЬКА ВІДЬМА

By Ruslan Biedov

Містичний роман Руслана Бєдова "Чигиринська відьма. Поки кохаються боги" є продовженням іншого твору цього автора, відомого як "ХарактерникиСпадщина сарматських віщунів".
На знекровлене Руїною село на Правому Березі час від часу навідуються татарські збирачі податків. Родина Книшів вже не має нічого, що можна було б віддати і татари погрожують забрати їхніх дітей. Старший брат десятирічної Ганни Іван втік, тож бусурмани намагаються дізнатися від неї його місцезнаходження, катуючи її рідну мати. В цей момент у дівчини прокидається страшна надприродня сила.

• Language: Українська мова
• Publisher: Ruslan Biedov
• Release date: Apr 26, 2024
• ISBN: 9798224690329

Book preview

ЧИГИРИНСЬКА ВІДЬМА

ПОКИ КОХАЮТЬСЯ БОГИ

містичний роман

RUSLAN BIEDOV

2024

АВТОР: РУСЛАН БЄДОВ

ОБКЛАДИНКА: ВОЛОДИМИР ЕВКАР

ОРНАМЕНТИ: ADOBE STOCK, PIKISUPERSTAR, FREEPIK

ДРУКУЄТЬСЯ В АВТОРСЬКІЙ РЕДАКЦІЇ

(надруковано в Сполучених Штатах Америки)

Містичний роман Руслана Бєдова Чигиринська відьма. Поки кохаються боги є продовженням іншого твору цього автора — Характерники Спадщина сарматських віщунів.

На знекровлене Руїною село на Правому Березі час від часу навідуються татарські збирачі податків. Родина Книшів вже не має нічого, що можна було б віддати і татари погрожують забрати їхніх дітей. Старший брат десятирічної Ганни Іван втік, тож бусурмани намагаються дізнатися від неї, де він переховується, катуючи її мати. В цей момент у дівчини прокидається страшна надприродна сила.

©RUSLAN BIEDOV

Пролог

На високому пагорбі понад ставом нерухомо ви­сочив вітряк. Перед його дверима, на порослому мохом  камені сидів козак. Опершись ліктем на коліно, він три­мав в мозолистій долоні люльку з коштовного дерева і милувався мальовничим ставом у підніжжя пагорба. Козак загадково посміхався в густі прокурені вуса, пу­скаючи в повітря клуби їдючого тютюнового диму. Літній лагідний вітерець підхоплював його та відносив до ставу, де сивим, ледве видним серпанком стелився по спокійній воді.

За мить мінливе водяне дзеркало ожило, і поверхня почала булькотіти й димитися. З глибини ставу здійняли­ся кольорові світляки і влаштували танок на воді. Ніби іскри від ватри, вони злетіли до гори, творячи собою чу­дернацький візерунок, з якого в теплому повітрі по­ступово виникли обриси вродливої жінки, одягненої в білу сорочку та з вінком зі свіжих польових квітів на голо­ві.

Торкнувшись босими ногами землі, гостя підвела погляд великих світло-сірих очей і, побачивши козака на пагорбі, привітно посміхнулася. Козак махнув у відповідь, але сам лишився сидіти, продовжуючи наповнювати про­стір навколо тютюновим саваном.

Незнайомка крокувала в бік козака, притримуючи поділ білосніжної сорочки.

— Це хіба єдине місце, через яке я можу потрапити до твоїх володінь,— весело мовила жінка, — в тебе більше немає ставків?

— В моїх землях чимало водойм, — відповів козак,— але тобі це вряд допоможе. Ані ти, ані твої служниці не зможуть потрапити сюди.

Гостя прибрала кучеряве волосся з лоба та присіла на траву у ніг козака.

— Годі вже смалити, млинарю. Нікого стороннього я з собою не привела.

Люлька козака ніби за командою згасла.

— Судячи з твого хитрого виразу обличчя, ти зна­йшла чергову головний біль на мою бриту макітру, чи не так, Болотнице?

— Чому ти так до цього ставишся? — мовила повелителька мавок, — добре ж граємо. Якби не артефа­кти богів, я б давно зʼїхала з глузду від нудьги в своєму світі боліт і покірних мавок.

— Мій попередник був більш розважливий, — від­казав Млинар,— він не те, що не грався з тобою артефа­ктами, а й не пускав тебе навіть на поріг нашого світу.

— Твій попередник був старим нецікавим перду­ном,— мовила Болотниця,— до того ж ми обоє знаємо, чому ти зголосився гратися зі мною магічними артефа­ктами. Я єдина, хто знає про твою таємну допомогу проклятим душам між світами. Якщо боги дізнаються про таку зухвалість, вони тобі цього не подарують.

Болотниця підвелася та повільно почала танцю­вати. Вона рухалася повільно, вигинаючись всім тілом, заплющивши очі та розганяючи руками задишки тютю­нового дурману. Її вуста були спокусливо напіввідкриті, долоні блукали по сорочці, викриваючи струнку статуру, аж поки тканина не розчинилася у повітрі.

— Ти хочеш звабити мене, аби потім водити наче голодного пса на мотузці, — мовив Млинар, поглядаючи на оголену гостю.

— Чому б ні? Я ж таки мавка. То моя доля, зваблю­вати чоловіків й губити їхні душі, — прошепотіла Болот­ниця.

Козак відклав люльку.

— То що ти знайшла там, бісова жінко?

— Розповім, коли заслужиш, — вкрадливо пролу­нало у відповідь.

Розділ перший

Ганна чіплялася тонкими пальцями за його широкі кремезні долоні. Дитячі нігті впивалися у загрубілу шкіру, але січовик не звертав на те уваги. Тільки милувався її відкритим поглядом, щирою усмішкою та насолоджу­вався дзвінким дитячим сміхом. Грайливі дзвіночки сміху розліталися лісовою галявиною, бавлячись в хованки поміж дерев і весело повертаючись до своєї господині ясним відлунням.

Петро міцно тримав дівчинку за лозини-руки, крутив її по колу, і вона, захлинаючись від сміху, весело кричала:

— Ще, дядьку Петре, ще, будь ласка!

В такий спосіб Соболь ладен був пустувати годи­нами, аби лише чути той дитячий голос та заливистий сміх. Петро почувався дурнуватим десятирічним хлопчи­ськом, зайнятим пошуком уявних пригод, коли він полюбляв потайки діставати з-за припічка важку батькі­вську шаблю та намагатися розмахувати нею, уявляючи, як б'є ляхів і бусурманів направо й наліво. Потім до розваги додавалися пістолі, які старий Соболь забороняв чіпати під загрозою справжнього козацького батога. Але кого ті погрози спиняли? Головне, треба переконатися, що пістоль не заряджений, а тоді вже обережно, обома руками брати його за інкрустоване руків’я й направляти в уявне обличчя ворога, перекошене від страху та безсилої злоби...

— Дядьку Петре! Татари їдуть! Татари!

Голос Івана, брата Ганни, повернув Соболя з полону спогадів до суворого дорослого світу. Дівчачий  сміх обірвався, і козак обережно поставив Ганну на траву.

Присівши, він уважно поглянув Івану у вічі:

— Де ти бачив татар?

— Їдуть від сусідського поля, здається, до десятка вершників, — затинаючись від хвилювання, вигукнув той. — Їдуть забрати ясир!

— Який ще в біса ясир?

— Податок. Батько не сплатив усе, що мусив. Вони сказали, якщо цього разу не віддасть, то заберуть ясир...

Позаду почулися Ганнині схлипування.

— Хапай сестру і тікайте до лісу, — наказав козак, — туди, де останнього разу ми гралися в хованки, пам’ятаєш?

Іван схопив Ганну за руку і потяг її в бік хащів.

Соболь підібрав шаблю, свій старенький каптан та побіг до села. Коли увійшов на подвір’я, татар поки не було видно, але їхнє улюлюкання, затамувавши подих од жаху, чув кожен у цьому понівеченому Руїною краю.

Юрко Книш сидів на ґанку та старанно протирав чистою ганчіркою батькову шаблю, намагаючись не помічати голосіння дружини в сінях.

— Ой свята Матінко Божа, що коїться? Що ж воно буде?

— Чому не заспокоїш дружину? — спитав Петро, присівши поряд.

— Її вже ніхто не заспокоїть, — похмуро відказав Юрко. — Нехай там про що домовився Дорошенко з бу­сурманами, дітей своїх не віддам.

Книш підняв голову, з-під лоба зиркнув на Петра, потім кинув ганчірку  під ноги та з силою втоптав у вологу землю.

— Віддали простий люд на поталу бусурманам та ляхам. Де ж ота твоя козацька звитяга поділася, га? — мовив він крізь зуби.

На дорозі залунав стукіт копит. Голосіння у світлиці згасло. Юрко завмер із шаблею в руці. Він був сином січовика, та землю обробляв краще, ніж володів зброєю. Петрові здалося, що навіть вітер зачаївся десь у спорожнілій Юрковій коморі. Характерник памʼятав часи, коли вона ломилася від збіжжя та мішків з борошном...

Двоє татарських вершників у новеньких юшманах в’їхали на подвір’я. Поваливши кволий тин, вони зупини­лися в декількох кроках од господаря.

— Сплачуй податок, як належить, або заберемо твоїх дітей, — гукнув один із них зі свіжим багровим шрамом під лівим оком.

У Юрка на скронях надулися жили, бліде обличчя почервоніло. Та не встиг він вихопити шаблю, як Петро підвівся і, торкнувшись пістоля за кушаком, став між товаришем та вершниками.

— У цьому краю не мають звичаю вдиратися на чуже подвір’я, ламаючи тин, — мовив він похмуро. — Увесь урожай минулого року ваші відібрали ще восени.

Татари роздивлялися незнайомого козака, який тримав одну руку на пістолі, іншу — на руків’ї шаблі.

— Велика Порта має право збирати данину на цих землях. Почитай наказ твого ж гетьмана, якщо, звісно, вмієш читати, — татарин з огидою кинув Петрові сувій із гетьманською печаткою. Інший вершник зістрибнув із коня. Помітно припадаючи на праву ногу, він минув Юрка, наче його і не було, та увійшов до хати. Юрко підхопився й кинувся слідом. В хаті з мисника впав і розбився о долівку глек.

Петро віддав сувій та було подався слідом , але вершник зі шрамом його зупинив:

— Гей! Ми повинні зібрати данину з кожного двору в цьому селищі. Якщо ризикнеш порушити договір, — татарин помахав сувоєм над головою, — знову проллє­ться багато крові.

У хаті задзвеніла сталь, почувся глухий удар, пролунав здавлений жіночий крик.

У дверях хати з’явився кульгавий татарин. Він волік за собою Юркову жінку. Петро миттю вихопив клинок.

— Відпусти її, татарський виродку, — прохрипів він.

Позаду гучно клацнув замок мушкета:

— Облиш це, — мовив вершник, — я влучно стріляю!

— Дітей тут немає, — доповів бусурман з хворою ногою, ніби не помічаючи Петра, — напевне, ті щури поховалися. Але я розв’яжу цій сучці язика...

Соболь вирішив, що встигне підстрелити вершни­ка, а потім розібратися з його напарником. Його рука  по­тягнулася  до пістоля.

З боку дороги знову почулося улюлюкання. Бу­сурманин зі шрамом опустив зброю.

— Чекай, вони знайшли дітей, — спокійно мовив він та нагородив Петра кривою презирливою посмішкою.

Ганну, зв’язану, привезли на крижах коня. Петро шукав поглядом Івана, та молодшого Книша не було видно.

— Малому вдалося втекти, — повідомив один із та­тарських воїнів.

— Сусіди кажуть, за лісом живе тітка цих вилупків, — додав інший, — але ліс великий, ми не знаємо, де саме шукати.

— Немає часу на пошуки, — відказав один із вершників, — беремо те, що є, та повертаємося. На півночі ще три села. Знайдемо там собі ясир...

Той, що тримав матір Ганни, невдоволено хмикнув:

— На півночі жовніри короля польського частенько пасуться, маєш охоту зустрітися з ними? — спитав він, витягуючи з піхов ятаган із закривавленим лезом. — Я швидко змушу цю холопку вказати нам дорогу до їхньої тітки. Це не повинно бути аж надто далеко...

Петро стояв посеред двору, намагаючись пробуди­ти в собі бувалу характерницьку силу — в інший спосіб знищити всіх вершників настільки швидко, аби вони не встигли заподіяти шкоди Ганні та її матері, навряд чи вдасться. Але нічого не виходило. Можливо, тому, що він вже давно не користувався нею, а ще справі заважав  погляд Ганниної матері, який не давав зосередитися. Її розбиті вуста чи то шепотіли молитву до бога, чи то благали козака врятувати дочку.

— Тягни сюди те дівчисько, — наказав татарин, — зараз хтось із них все нам розповість.

З розбитим посірілим обличчям, заплаканими очима, скуйовдженим од вітру русим волоссям, у брудній розідраній свитці, Ганна нагадала Петрові Калину, що, бу­ва, інколи ще з’являлася йому в нічних кошмарах.

— Відберіть у того хлопа зброю та прив’яжіть до стовпа, — Соболь не відразу зрозумів, що мова про нього, але коли його зненацька схопили, усвідомив, що проґавив чи не останню можливість врятувати Ганну, так і не доче­кавшись, коли прокинеться його надприродна сутність. Невже без неї він ні на що не здатен?

— Нехай подивиться, до чого його гетьман доха­зяйнувався!

Татари зареготали. Один з них наблизився до дівчини та, піднявши її обличчя за підборіддя, просичав:

— Слухай мене, тебе я не вбʼю, бо за такий товар дехто ще погодиться сплатити трохи срібла, але твоїй дурній матері просто зараз повідрубую руки й ноги, якщо не скажеш, де ховається твій брат.

— Я не знаю, — одними знекровленими губами  мовила Ганна.

Петро сидів на вологій глині, відчуваючи, як із тої затоптаної бусурманським копитом землі здіймається безсила лють поколінь, що жили тут споконвіку. Вони сіяли хліб, будували церкви, випасали на безкраїх луках худобу, любили, народжували, сварилися, аж поки не при­ходив чужинець і не знищував усе. Хто тільки не шматував цю змучену землю! Ординці, ляхи, татари з турками, тепер он і московит поклав око на Правий берег. А земля все терпить, не втомлюється приймати в себе тіла й кров своїх дітей, відриваючи від материнського серця нові й нові  душі та покірно віддаючи їх змарнілим від горя небесам.

Татарин намагався вдавати з себе терплячого. Говорив місцевою говіркою на диво правильно, старанно вимовляючи кожне слово,— очевидно, що займався зби­ранням податків та ясира серед русинів не перший рік.

— Пояснюю ще раз: якщо скажеш, де брат, усі будуть жити, ні — твоя мати помре в тебе на очах жахли­вою смертю, а твого брата так чи інакше я обов’язково знайду.

Інші спостерігали за тією виставою, нетерпляче гарцюючи на конях.

— То що, скажеш?

— Я нічого не знаю, — вперто повторювала Ганна.

Бусурманський ятаган блиснув у скупому соня­чному промені. Петро побачив, як лезо увійшло в жіночу спину трохи правіше хребта. Кат не хотів вбивати свою жертву одразу, та коли Ганна те побачила, її очі округли­лися та наповнилися сльозами:

— Мамо-о-о!

— Кажи, де брат! — просичав татарин, схопивши її за комір. Домоткана свитка з яскравою вишивкою затрі­щала.

— Доню... — прохрипіла мати і безсило схилила голову.

Тоді Ганна почала кричати. Але це був не звичайний дитячий плач. З її горла з надприродною силою виривався струмінь болю та ненависті, який з кожною миттю ставав потужнішим.

Дитяче обличчя змінило колір із сірого на блідий, зіниці почервоніли та, здавалося, випромінювали пеке­льний жар. Покриті мозолями від ходіння босоніж ступні відірвалися від землі. Ганна підняла руки, без зусиль розі­рвавши мотузки, немов хотіла затиснути в обійми свого ворога. Татарин з переляку відпустив дівчину, аж вона продовжувала висіти в повітрі  впритул до нього, несамовито кричати нелюдським голосом,  дивлячись йому у вічі.

Той хотів позадкувати, та невидима сила міцно утримувала його на місці. Кров виступила на шкірі, стікала по обличчю та шиї багровими струмками, очі перетворилися на сліпі білі плями. За мить він впав на коліна, тримаючись за горло.

Інші вершники стріляли в дівчину з мушкетів, розмахували ятаганами, та кулі летіли крізь кволе дівоче тіло, не заподіявши йому жодної шкоди наче то була мара. Навколо Ганни утворився смерч, що здіймав угору розкидане по двору сіно, уламки тину, виривав із корінням затоптану траву та посаджені тогоріч яблуні, легко відкидав вершників разом із конями, а вона продовжувала кричати.

Петро відчував, що його голова зараз лусне від шаленого болю і почав задихатися...

Розділ другий

Іван Книш прокинувся, важко дихаючи. Серце от-от збиралося лишити груди. Хлопцю наснилося жахіття, та за мить від того сновидіння не лишилося нічого, крім безликого жаху. Поряд сидів величезний кудлатий пес, схожий на вовка. Побачивши, що Іван розплющив очі, він почав радісно лизати йому обличчя. То був Гнус.

Відбиваючись від собачих любощів, Іван озирнувся. Так, це саме те місце, про яке говорив дядько Петро. Коріння величезного дерева утворювало під землею ку­пол. Якщо не знати вхід до схованки, відшукати її неможливо.

Вони любили грати тут разом. Одного разу Іван із сестрою причаїлися під корінням, впевнені, що навіть характерник їх не знайде. Та Соболь вмів дивувати: сів просто над схованкою, і, вдаривши кулаком по моріжку, вигукнув:

— Вилазьте вже!

Як йому те вдалося, розповідати відмовлявся, тільки хитро посміхнувся промовивши:

— Зустрів лісовика, от він мені й підказав...

Іван витрусив з волосся торішнє пожовкле листя і зойкнув від болю. Задравши свитку, виявив на правому боці величезний синець. Хлопець згадав усе, що сталося вчора з того моменту, коли він схопив Ганну за руку і побіг. Звісно, сестра не могла рухатися швидко, постійно зупинялася та скиглила, що, мовляв, більше не може, бо серце виплигне.

— Ми вже далеко, —  хлипала вона, — вони нас не знайдуть. Та Іван вперто тягнув  дівчину далі:

— Біжімо! Не знайдуть, коли добре сховаємось!

Ковтаючи сльози, Ганна слухняно підводилася, і вони знову бігли. Коли до місця лишалося менше сотні кроків, перед Іваном виник татарський вершник. Хлопець до цього багато разів бачив бусурман, хоч тільки здалеку, бо коли ті наближалися до двору, мати завжди намагалася сховати дітей до льоху в дальньому кінці подвір’я. Тоді вони разом із сестрою здалеку спостерігали за чужинцями з червоними круглими обличчями та вузькими розрізами очей.

Зараз Іван міг зблизька роздивитися вершника, його коня, кольчугу та дивної форми очі з холодним та гострим, як лезо ятагана, поглядом, від якого мурахи біга­ли по спині та хотілося зникнути. Мати говорила, що то очі демонів, яким Бог попустив грабувати українську землю за гріхи...

Хлопець зупинився та завмер від несподіванки. Не відчув, як Ганна витягла свою долоню з його:

— Іване, він тебе не помітив, тікай до тітки!

Голос сестри раптом разюче змінився, ніби належав зовсім іншій особі, лунав надто спокійно і впевнено, як для тих обставин. Наступної миті Іван ледве встиг помітити Ганну перед тим, як вона, прослизнувши поміж дерев, розчинилася в тумані.

— Ганно!

З молочного марева, що огорнув собою ліс, вини­кло ще декілька вершників, і вони всі, не звертаючи уваги на Івана, кинулися за сестрою. Останній з переслідувачів впритул наблизився до хлопця, осадив коня так, що той став дибки. Іван знітився — бігти від вершника не мало сенсу. Але татарин лише збентежено озирнувся, вилаявся, згадавши шайтана, та подався за іншими. Його кінь був настільки близько до Івана, що збив його з ніг. За мить молодий Книш лишився серед лісу сам, катаючись на землі від болю.

Вперше Іван дізнався про надзвичайні здібності сестри минулого року. Ганна завжди була дивакувата. Про це знали всі. Злі язики подейкували, що в дитини не все добре з головою. Зустрічаючи матір, сусіди робили скорботний вигляд і белькотіли щось про нелегку материнську долю. Батько дуже сердився на те.

— Чому ти дозволяєш їм принижувати нашу Ганнусю і себе разом із нею? — дорікав він матері

Вона тільки зітхала:

— А що я скажу? — відповідала, зітхаючи. — Ганна дійсно іноді поводиться не як усі діти: ні з ким із сусідських дівчат дружби особливо не водить, ніколи не посміхнеться, не привітається, сама лісом бродить, корінці збирає. Усю зиму в хаті на припічку просиділа, на цілий світ вовком дивиться. Петро, товариш твій — для неї єдина розрада, тільки йому і радіє. Ти ж знаєш, які чутки по околицях про нього ходять. Тому і говорять люди, що з характерником звичайна дитина водитися не буде.

— Я б тим людям рота позашивав, — сердито відказував батько, беручи Ганну на руки, — нікому не дам ображати мою квіточку.

Іван вже навіть і не рахував, скільки бився з хлопцями через те, що вони насміхалися над сестрою. Та одного разу сталося дещо геть незрозуміле.

На межі росла висока стара слива. Влітку її завжди обносили дуже швидко, тому зазвичай, щоб розжитися смаколиками, Іванові доводилося лізти чи не на самісіньку верхівку.

Якось Ганна попросила брата нарвати для неї слив, але він відмовився. Дівчинка мовчки полізла сама, і брат помітив це, коли вона видерлася на самісіньку верхівку.

— Думав, що без тебе не дам собі ради?! — перемо­жно вигукнула вона звідти.

— Злазь обережно! Не впади! — стурбовано крик­нув Іван. Треба було таки нарвати їй тих слив. Не вистачало ще, аби вона зірвалася.

Ніби у відповідь на думки брата одночасно пролу­нали тріск гілки та Ганнин зойк. Хлопець кинувся її ловити, хоча  розумів — якщо вона впаде на нього, обом буде непереливки. Та Ганна дивним чином зависла у повітрі, широко розставивши ноги і руки так, ніби крокувала над прірвою по натягнутій мотузці. Потім повільно опустилася поряд із приголомшеним братом.

Поглянувши на нього якось відсторонено, чи то попросила, чи то наказала не розповідати нікому про те, що трапилося.

— Мучить воно мене. Сам розумієш, батькам про таке не розповідають. Ти ж  збережеш мою таємницю?

Іван тільки мотнув головою і відступив на крок від сестри. Саме тоді він почав підозрювати в ній чаклунку та став навіть трохи боятися.

— Ганна, напевно, знову подалася сама до лісу, знайди її, щоб в яку халепу не потрапила, — наказувала Івану мати, коли сестра в черговий раз довго не поверталася з прогулянки. Він слухняно відправлявся на пошуки дівчини, та вже надто не переймався, як раніше, — підозрював, що Ганна при нагоді сама зможе себе захистити...

Іван обережно висунув голову зі схованки та ози­рнувся. Похмурий ранок намагався розбудити оповитий сизою імлою давній ліс. Той все ніяк не міг прокинутися, деінде знехотя потріскуючи сухим стовбуром чи лякаючи новий день гуканням сови.

Хлопець нечутно вибрався з лігва, слідом за ним з'явився пес. Іван не памʼятав, коли Гнус прибіг до нього. Певно, вже вночі, коли він зморений заснув у лігвищі.

— Ну що, Гнусе, мерщій до тітки, поки татари не повернулися!

Пес повів ніс по вітру, певно, аби зорієнтуватися і побіг, потопаючи в пухнастому ранковому серпанку, який тим ранком здавався особливо густим.

Іван ступав по зіпрілому тогорічному листю, свіжій соковитій траві, міряючи час власними кроками, вслухаю­чись у навколишню тишу, і намагаючись не випу­стити з виду Гнусів хвіст. Молочне марево ставало дедалі густішим, тож хлопець бачив не далі, ніж на три кроки попереду себе. Коли розмита пляма сонячного диска опинилася над головою, Іван зрозумів, що вони заблу­кали, адже за часом давно повинні були опинитися по­близу лісової хатини тітки Марусі.

— Гнусе, куди ти нас завів? — роздратовано запи­тав хлопець.

Кудлата псяча морда виринула з чагарників.  Гнус почав бігати колами, щось винюхуючи в бур’янах. Нарешті зупинився, ліг задом до Івана,