Великий Мові Поді

By Сіяна Жорна

Спрадавна Карпати були місцем великої сили та зберігали всі таємниці й скарби нашої країни ще від часів первісних людей. Ці таємниці дійшли до нас у вигляді легенд. Про одну з них ви дізнаєтеся далі.
Це легенда про скелі Писаних каменів, що розташовані у Верховинському районі Івано-Франківської області. Тут величезні брили піщаника тягнуться ланцюгом на південний схід, відкриваючи надзвичайні краєвиди гуцульських сіл.
За переказами, наші Карпати були засновані розумними велетнями, які володарювали цілим світом. Куди вони поділися та що з ними сталося, ви дізнаєтеся із правдивої історії про Силуна, плем'я карпів й інших тутешніх містичних жителів. Тож почали…

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jun 20, 2024
• ISBN: 9780880049825

Book preview

Передмова

Спрадавна Карпати були місцем великої сили та зберігали всі таємниці й скарби нашої країни ще від часів первісних людей. Ці таємниці дійшли до нас у вигляді легенд. Про одну з них ви дізнаєтеся далі.

Це легенда про скелі Писаних каменів, що розташовані у Верховинському районі Івано-Франківської області. Тут величезні брили піщаника тягнуться ланцюгом на південний схід, відкриваючи надзвичайні краєвиди гуцульських сіл.

За переказами, наші Карпати були засновані розумними велетнями, які володарювали цілим світом. Куди вони поділися та що з ними сталося, ви дізнаєтеся із правдивої історії про Силуна, плем'я карпів й інших тутешніх містичних жителів. Тож почали…

Мові Поді

Столітня смерека попри всі закони фізики трималася на схилі гори Маковиця. Її товстий стовбур нахилився майже навпіл від взгір'я, навіть не думаючи падати. Своїм могутнім корінням, яке все навіть не вмістилося у ґрунт і випирало грубими колінами поміж каміння та моху, вона тримала баланс, неначе вмілий ілюзіоніст. Вперто хотіла і до сонця дотягтися, і води попити з гірської річечки, що протікала нижче від кручі.

Раптом невеличкий насип з моху та сухих трав, ледь помітний на перший погляд, ворухнувся — прочинилися двері до нори, що вела під саму основу стовбура. Отвір у вигляді круглої ляди[1] відчинився і на поверхню вилізли двоє невеличких створіннячок — нанокрізики.

Вони були невисокого зросту, трохи вищі за кота, і нагадували більше лісових вовчків, відомих ще як соні лісові. У них були великі темні очі та гостренький носик, виразний і рухливий ротик. Тільце створінь вкривала волохатість, навіть ніжки та лапки були кучматі. Долоні були плоскими, з товстою шкірою і короткими лопатоподібними нігтями для кращого риття землі.

На поверхню вийшла Міта Еліа, ще доволі молода нанокрійка, років ста. Вона була одягнена в яскраву спідницю і темно-коричневий кептарик. На її шиї висіла золота згарда[2] з червоних коралів, а голову оперізувала біла хустина з китицями. Разом з нею показався і її син — Мові Поді. Він був меншого зросту, одягнений у полотняний сірий сердак[3] з червоними китичками та в сині штанці.

Взуття ці створіння влітку не носили, лише на зиму збивали такі собі чобітки-валянки з шерсті, котру самі скидали під час линяння. Обуття було без твердої підошви, щось на кшталт твердих панчіх.

Тутешнє плем’я нанокрізиків називало себе маковинці, бо мешкало на горі Маковиця з давніх-давен. Хатинки вони виривали в землі під корінням обраного ними дерева. Кожна родина знаходила свою рослину, зобов’язуючись доглядати за нею все життя. Жили нанокрізики значно довше, ніж існував сам стовбур. За весь свій вік вони могли змінити до трьох таких помешкань.

Нірки створіннячок являли собою складний багатоярусний лабіринт з численними ходами й тунелями. Як тільки придатне місце було знайдено, бралися облаштовувати свою багатоповерхову домівку: спочатку виривали кімнату, тоді спускались нижче, облаштовуючи наступну. Приміщення були різного розміру, залежно від статусу і чисельності родини маковинців. Це були цілі володіння, що виконували відповідні функції. Ближче до поверхні майстрували так звані комори, де зберігали сушені гриби, черв’яків, різнотрав'я і корінці. Глибше розміщували великі спальні кімнати, підлогу яких встеляли пластинами з кори смереки або берези, котрі склеювали між собою смолою з сосни. Спалень могло бути кілька, дивлячись, скільки поколінь жило в одному житлі.

Свої нірки нанокрізики облаштовували зі смаком і по-господарськи. Наприклад, підлогу від дверей до кімнати вкривали пластинами з шершавої кори берези, щоб їхні ніжки самостійно відчищались і бруд не наносився до житла. А настил у кімнатах мостили з однакового кольору обтесаних дощечок з кори смереки, що слугувала домівкою їхньому старійшині. Щороку восени ця рослина скидала старий верхній шар, який маковинці ретельно збирали для інтер'єру. А смерека старійшини мала покрив у вигляді трапецієподібних пластин однакового розміру, що полегшувало старання громади.

Смолою, яка скрапувала великими кусками на землю з-під смерек, маковинці з’єднували до купи дошки для підлоги. Ця нехитра процедура створювала неймовірний аромат в оселі.

У спальнях підлогу застеляли сіном або сушеною травою, а заможніші родини — шкурками вивірки чи миші лісової. Оброблення шкурок було доволі трудомістким процесом. Звісно, нанокрізики не мали уявлення про полювання на тварин — смерть у їхньому розумінні наступала природним шляхом. Тому, щоб отримати килимок, їм достатньо було просто зустріти на своєму шляху мертву вивірку або впольовану хижаком мишу.

Тканину виготовляли з кропиви. Нанокрійки збиралися на вечорниці у когось із громади. Вимочене і вичесане бадилля рослини намотували на дерев’яні палички, веретена, і потім ткали з неї тканину.

За таким заняттям компанія маковинок й сиділа одного вечора.

— Цьогоріч бадилля високе вродило у кропиви, — зауважила стара нанокрійка, яка вмістилася на маленькому ослінчику, намотуючи нитки на поперечні відсіки у станку для виготовлення тканини.

— Так, мамо, — погодилася подруга Міти в рожевому кептарику. — Вийдуть не лише рушники, а й сорочку можна буде пошити.

— Міто, Патер назбирав цвіту бузини на синій колір?

— Так, але бузина ще добре не дійшла, тому за темно-синій не ручаюся, — відщебетала Міта.

— Ну, буде трохи світліший, не біда. Занадто темний я не люблю, — парувала подруга.

— Мій син, Мові, любить темно-синій колір. Я обіцяла пошити йому штани такого кольору.

— У мене є ще шматок позаторішнього полотна, я дам для нього, — заспокоїла Міту стара нанокрійка.

— Дякую, пані Дешко.

— О, чуєте? Вдарили у гонг. Щось оголошуватимуть.

Нанокрійки вийшли з нірки та побачили одноплемінника, який тримав на жердині маленький чавунний гонг та раз за разом ударяв у нього — так по поляні линув дзвін. Решта маковинців повилазила зі своїх нірок.

— Завтра, коли сонце заховає свій передній край за обрій, старійшина збере віче! — оголосив нанокрізик.

— Знову обговорюватимемо зменшення маковинців на горі, — пробурчала стара нанокрійка і подалася назад у нірку.

Племен, що мешкали в лісі, було чимало, всіх одразу і не назвати. З розвитком подій ми познайомимося з багатьма, зокрема з їхніми героїчними представниками. Так, про що це я? Ага, згадала: тож у кожного племені, що жило в Карпатських лісах, була своя місія — обов’язки, які виконувало плем’я, щоб наша Земля була красивою і здоровою.

Такі обов’язки були й у нанокрізиків — вони доглядали за деревами, оберігаючи флору від недуг і загибелі. Там, де жила громада, дерева росли понад двісті років і не хворіли. Обрана ними рослина виживала навіть у найпосушливіші роки. Якщо в дерева з'являлися ознаки нездужання, маленькі створіннячка, володіючи магічними уміннями, спасали його. Ці знання передавалися з покоління в покоління.

З невідомих причин останній час нанокрізики перестали масово народжуватися, через що виникла загроза як для лісу, так і для самого племені. За останні двадцять років на світ з'явився лише один представник громади — Мові Поді. Тому всі ретельно опікували та оберігали його. Плем’я розуміло, що їх спіткала лиха доля і з цим потрібно щось робити.

Тож старійшина вирішив скликати віче. Як тільки-но засутеніло, маковинці почали сходитися до смереки очільника, кожен несучи з собою маленький стільчик, щоб уважно послухати довгу промову.

Поляна, де на схилі гори росла головна смерека, з трьох боків закривалася столітніми деревами. А з північного, четвертого, боку неначе на сторожі, височіла здоровецька кам’яна брила, що закривала місцину в холодну пору від морозних вітрів. Біля її підніжжя стояли два дерев'яних стовпи з вирізьбленими обрисами нанокрізиків, боги Стрибог і Макоша, яким поклонялася громада. Тут завжди